Через зв'язок із сіамською породою балінезійські кішки можуть страждати від подібних їм спадкових хвороб.
Балінезійська
Балінезійська кішка — це вродлива, елегантна порода середнього розміру, видовженою стрункою статурою вона нагадує сіамських кішок. Тіло худорляве і граційне, профіль голови — рівний, з великими вухами, на яких можуть бути китиці. Ця порода має тонке шовковисте хутро довжиною від одного до декількох сантиметрів, що наче спадає хвилями по тілу. Хвіст довгий і має плюмаж зі значно довших волосинок. Балінезійська кішка не має підшерстя, а тому офіційно відноситься до напівдовгошерстих. Очі яскраво-голубі, орієнтальні за формою і положенням. Кішки мають хутро з такими ж забарвленими кінчиками волосся (вуха, мордочка, лапи та хвіст) і «маску», що й у сіамських кішок. У Сполучених Штатах балінезійські кішки з додатковими плямами, окрім офіційно визнаних для цієї породи, відомі під назвою яванез.
Важливо знати
- Дуже активний та дотепний кіт
- Соціальний та залежний кіт
- Дуже галасливий кіт
- Струнка й елегантна порода котів
- Потрібен грумінг раз на тиждень
- Гіпоалергенна порода
- Потребує простору на вулиці
- Може знадобитися ознайомлення перед проживанням з дітьми
Характер
За темпераментом балінезійські кішки подібні до сіамських, але деякі власники вважають, що балінези дещо тихіші. Проте, скоріш за все, балінезійська кішка виявиться екстравертом і вимагатиме уваги від своїх власників. Балінези дуже «балакучі», і навіть здається, що вони розмовляють із власником. Їм необхідно відчувати себе частиною родини, а їхня потреба в увазі означає, що цим котам підійде власник, який не покидає домівку надовго.
Походження
Країна або континент походження: Америка
По суті, балінезійські кішки — це довгошерсті сіамські. Вперше їх помітили на початку 20 сторіччя, і заводчики намагались просто роздати кошенят з подовженою шерстю. Після Другої світової війни селекція породи продовжувалася, і початкова назва «довгошерста сіамська» була замінена на «балінезійську», оскільки ці кішки своєю граційністю нагадували елегантних танцівниць у храмах Далекого Сходу. У 1961 році балінезійську породу визнали в Америці, проте в Європу її завезли тільки в середині 1970-х років.